Батькове золото

Були в батька два сини. Виросли вони великі-великі. Батько був дуже трудолюбний, весь час на своєму кавалку землі гарував, аж світу ясного не бачив… Так неньо заробляв на прожиттє собі й синам. А сини були такі, шо ними не посунеш, лиш собі балі справляли і ніц зовсім не робили. Неньо їх до роботи кличе, а вони як їсти — так упріли, а як робити — то змерзли. Так і велося, аж поки з бідою не зазналися.

Неньо їм на старості захворів саракий. Жити стало важко. Коли вже батько зійшов як той віск, то покликав до себе синів. Сказав він їм:

— Любі діти мої, на нашім городі золото закопане, то си маєте знати і не забувати, коли би що сталося.

Батько все слабшав і слабшав. Сини зачали просити, щоб він сказав, де саме золото закопане — город же той чималий був. Але він точного місця так і не назвав, а далі Бог його душу прийняв. Горем прибиті брати поховали тата. Горювали-погорювали до Великодня, а далі давай думати, як те життя си жити.  

Узялися хлопці перекопати увесь город. Копали так, що піт з них градом котився. Але нічого вони си не найшли. Похнюпили носи з того діла. І може би си на тім діло і завершилося, якби не прикрий сусід.

Сусід водився з сатаною, такий був чоловік. Чуже лихо йому за цукор було. Ще за батькового господарювання увесь час щось приробляв: то кози в город пустить, щоб та живлина усе витоптала; то на ґрунт якоїсь мари накладе, від чого той мертвіє; то врожай чужий собі збере. Біда, а не пурєдний чоловік. І як батька не стало, то він зовсім лихого берега пустився. Заїдався до братів, що вони ледарі, і з межею волі собі давав. Виноград пустив на їхній бік так, що пліт під його важкістю падав. На всі слова братів лиш си рукою махав.

Аж тоді хлопці вирішили відкоша дати сусідові з виноградом. Повідрубували си те виноградне гілля, що висіло над їхнім городом, і закопали на своєму городі. Земля після перекопування така жирна і пухка стала. Вона, наче перина, прийняла лозу, і виноград пішов угору та розрісся. Брати поволі десь підв’язали, десь підстригли гілля винограду. І лоза сплатила за турботу — дала врожаю, як води в Дністрі. Які ж солодкі ті грона були! Можна було собі язика з’їсти. Братам те си сподобало.

Подумали вони, що добре було б такого винограду насадити  май більше. Почали розсаджувати виноградник. Збирали виноград і для себе, і на продаж. Привчилися до праці й пізнали, що праця дає їм задоволення. Так стали хлопці добрими трудівниками.

Поволі перетворився труд братів на золото. Так вони усвідомили, що то за спадок їм батько лишив.

Сусід від братів відчепився. Заздрість до чужого успіху звела його у хвороби. Тож пан лікувався і нікого більше не займав.

А виноград у братів і далі ріс, як цукор солодкий.

Було то в нас на Буковині за царя Томка, як ше земля була тонка. Я тоді малий кози пас. Я вже дядьком став, а він і далі росте, той виноград. Такий смачний, що на ярмарках його миттю розкуповують! Воно й не дивно: людям серце від втіхи щипає! І ви скуштуйте.