Чорний кіт і Мишачий король

Кажуть люди, що я непростий. Так у нас називають людей, які знаються вміннями та знаннями незвичними. Може, й правда те. Я розумію звірячу говірку. Не вірите? Ось розкажу вам одну історію, яку від котика свого почув. Я на своєм віку всякого бачив, всякого пробував, проживав, але цим і я дивувався.

Було таке у деякому царстві, далекому-далекому, в одному селі прогнали геть усіх чисто котів. Вирішили там люди, що коти — дармоїди. Їдять, муркочуть, молока не дають, яєць не несуть, хазяйство не стережуть, знай собі тільки ніжаться. А коли-подеколи ще й біди нароблять — глечики поб’ють чи рядно надряпають. Можуть ще сметану з гладущика злизати, на стіл вискочити! Без них, ледацюг, буде життя лучче.

Вирішили таке — й повиганяли всіх пухнастиків світ за очі. Одні коти стали самі собі жити у лісі та в полі, інші подалися на ті села, де їх люблять. Пусто якось у селі стало. А знаєте, кому радість велика була? Мишам! Почали миші розживатися, вже й людей не бояться, кругом себе головними відчувають, у коморах порядкують. Вбрання людям перетрубили — дірка на дірці. Зерно з’їдають, по столах, постелях білим днем лазять, дітей лякають, кругом мишами смердить страшне.

 Жили миші в тім селі за своїми правилами. Очолював їх мишачий король Гризь Сто Дванадцятий. Поки коти мешкали в селі, то навіть король сухоребрим був таким, що аж миршавий. Тепер перемінився і став таким, що для нього прийшлося мишам більшу дірку прогризати. Вже сам не те, щоб бігати — ходити розучився. Миша-кучер тепер запрягала трьох мишей-коней у глиняний черепок, і везли короля Гризя Сто Дванадцятого, куди йому заманулося. Король часто виступав перед своїми мишачим військом і обіцяв підкорити своїм підданим усю землю! Піддані миші у відповідь на такі промови тільки раділи і ще дужче славили свого короля Гризя Сто Дванадцятого!

Минули дні. Миші жирували й множилися. Не всім від того добре було. Людям стало зовсім геть погано. Ходили люди злі, обдерті та голодні. Всі хазяйства були пошарпані, нічого вцілілого. Але було так не у всіх.

Залишилася в селі одна сім’я, яка добробут свій вберегла. І була то сім’я, з якої спочатку сміялися та насміхалися. Послухали вони маму свою стареньку та мудру і кота свого не вигнали. Всі їм казали: хіба чорний кіт може щось, крім нещастя, принести? Ніхто не зважав на ті слова. Вони ніколи молочка котові Чорнишу не жаліли, а він у свою чергу мишей ані в хату, ні в комору, ні в стодолу не пускав. Був він ще й своїм людям муркотливою утіхою.

Коли сталося так, що біда проїла дірки у всіх запасах людських, усвідомили свою помилку селяни. Перестали сміятися враз із чорного кота та його хазяїв. Прийшов староста просити, щоб позичили Чорниша постерегти комору хоч на одну ніч. Хазяїн кота спитав свого улюбленця, чи піде той. Кіт у відповідь тільки знай м’явчить.  

Сталося так, що в тій коморі в ніч саме було весілля: одна з численних дочок мишиного короля Гризя Сто Дванадцятого Гострозубка виходила заміж за генерала Грозу Котів. З’явився цей генерал у селі недавно, в нього було розтяте вухо. Усім мишам він розказав, що це бойове поранення. Розказував генерал про свої перемоги над котами і про те, що він будь-якого кота один на один поборе, тому його звуть Грозою Котів. Король дуже зрадів і присвоїв Грозі Котів звання генерала, а також дозволив одружитися на своїй найкращій дочці. Весілля було в розпалі. Миші їли людські запаси, пили, танцювали, короля свого вітали.

Аж тут у коморі з’явився кіт Чорниш. Хіба зміг би він з’їсти таку силу-силенну мишей? Забіг кіт у самий натовп гризунів. Як побачив Чорниша мишачий монарх, грізно закричав:

— Зятю! Побий цього чорного котяру!

Але щось пішло не так. Генерал Гроза Котів прищулив вуха і стрімголов кинувся до найближчої дірки. Саме тоді всі миші зачали тікати хто куди. А король Гризь Сто Дванадцятий,  найтовстіший і найнеповороткіший, звісно, вже був у лапах Чорниша. Мишаче військо розбіглося вмить.

Кіт задоволено замурчав і до мишей звернувся:

— Зараз  ваш король стане мені вечерею, а потім я усіх вас вполюю швиденько, якщо ви негайно всі до одного не покинете це село!

Мишачий король з переляку так запищав, що було чути його на усі усюди:

— Я ваш король! Наказую вам слухатися його! Я жити хочу! Ми все, пане Чорнишу, зробимо, все-все. Щезнемо — і пам’яті за нами не лишиться, лиш відпустіть, Ваша М’яколапкосте!

Миші слухняно одна за одною покинули село під пильним наглядом Чорниша. Генерал Гроза Котів утік поперед всіх найпершим, бо насправді був боягузом. Непереможний король, як називав себе Гризь Сто Дванадцятий, від страху цокотів зубами. Він навіть добряче схуд від таких значних переживань.

Коли миші покинули село, кіт відпустив Гризя, і той побіг так швидко, що перегнав своїх мишей-коней. Люди Чорнишу дякували і враз помчали своїх котів вертати в село. Довго їх шукали, просили, благали вернутися. Коли в кожній хаті замуркотів пухнастий клубочок, стало село веселішати і багатіти.

Чорниш у нас жив довго-довго. Все детально мені розповів про ту свою пригоду. Хороший кіт був, нащадків лишив. Я постарів, а його діти досі мишей ловлять. От така дивина була. Ви вже всі потомилися, але й казочка скінчилась.