Дві білки

Жили собі, були собі дві вив’юрки в густому лісі у дуплах. То так білок у нашому краї кличуть. Однаково файні, пухнасті й неймовірно вправні. Тільки вдачу мали різну. Одна з них цілий день трудилася: збирала орішки, гриби, жолудь, і все те складала у своїй хатинці, в дуплі дерева.

Друга була собі зовсім недбайлива. Цілими днями тільки те й робила, що стрибала з гілки на гілку. Лякала у гніздах  пташок або сиділа бездільно й свистіла на весь бір. А схоче попоїсти — не журиться. Влітку повно їжі! Є горіх, то жолудь з дуба, то шишки з ялиць і сосон, то корінці всякі. Погризе того, скубне цього — та й знову скаче собі весела, сита.

Весело ціле літо прожила.

Перша вив’юрка, працьовита і дбайлива, наносила собі в дупло повно всякого корму. Це на зиму придбала. І вже заздалегідь устелила свою хатинку мохом, пушком і сухим листям, щоби було тепло і м’ягко в зимі. Та й дверцятка приробила собі до свого дому. Добра була господиня.

Минуло літо, в одної вив’юрки — у праці й журбі, а в другої — в іграшках і забавах. Минула вже й дощова осінь, і прийшла холодна зима. У лісі стало сумно і пусто: ні листячка, ні грибів, ні горіхів. Мороз і вітер, що снігами мете.

Сидить собі в тепленькому дуплі роботяща вив’юрка і гадки про біду не має. Ціле літо на те працювала, щоби в зимі спокійно відпочити. І м’ягко їй, і тепло, і з’їсти є що. Спокійно собі живе.

Легкодушній сестрі жилося геть не так. У її дуплі ні вікон, ні дверей, ані запасів на зиму нема. Холодний вітер по хатині свище, гуляє. Сидить вив’юрка голодна, худюча та змерзла, в клубочок звилася. Де б не кинулася — ніде нічого немає в лісі. Хоч бери і вмирай.

Аж пригадала собі убога вивірка свою роботящу сусідку та й думає собі: «Піду я до неї. Позичу до літечка в неї запасів — вона вдосталь має. А вже як літо буде, буду повертати».

Прийшла до сусідки і стукає у двері.

— Хто там?

— Я, твоя сусідка!

— Прошу, — кличе дбайлива вивірка і відчиняє двері.

Коли побачила сусідка нещасну, помарнілу, напівмертву від студени сусідку, то зразу все зрозуміла.

— Сідай, ти саме вчасно до обіду, чим багата хата — все пригощайся! Зігрівайся, а я тобі з собою горішків і жолудів складу. Або знаєш що? Залишайся тут: і разом нам веселіше буде, і мені не одиноко.

Засоромлена білка почала говорити:

— Не  заслужила на таку доброту; я ціле літо — знаєш — гуляла.

— Нічого, — каже друга, — тепер ти також будеш дбати як треба. Ти ж бо перевірила, що без праці нема добра! От, будемо разом працювати і разом жити.

Лінива на радощах обцілувала свою добру товаришку. І відтоді жили обі вив’юрки разом. Ліниву вив’юрку біда і нужда навчили працювати. Досвід навчив її і до змін привів.