Хто такий справжній друг

У землі з високими горами, дрімучими сосновими лісами, серед родючих полів, понад широкоплинних річок було собі гарне, наче мальоване село. Жив тут майстровитий та справедливий народ. Серед жителів був собі жив і мудрий чоловік. Мав він молодого сина, якому зазвичай науку передавав.

Як зачув, що смерть підходить ближче до нього, покликав сина до себе і каже:

— Сине мій, очей моїх світло, немощі вже майже під’їли мої дні. І так мало бути — час мені. Але маю журу, як я тебе самого маю лишити? Хто далебі поможе тобі, коли раптом біда трапиться?

Син взяв батька за руку і заспокоював у відповідь:

— Тату, не тужіться за те: маю багато друзів, вони допоможуть мені, коли що.

Батько ледь всміхнувся, як то роблять старші люди, коли вже бачать за горизонт, куди молодому ще око не дістало.

— Сину мій щиросердний, розумієш, таке життя непросте, що друзі ті вірні й добрі лише при гостині. Коли ж горе трапляється, то покинуть вони тебе. Тому і маю цю печаль.

— Тату, то ви неправду говорите, не такі то люди.

Батько потер потилицю та й відповів помірковано сину своєму:

— Щоб впевнитися у своїх словах і подарувати моєму серцю спокій, зроби так. Візьми торбу на плечі й піди до своїх друзів. Скажи їм, що в тебе згорів увесь маєток із усім господарчим скарбом. Попроси допомоги в них.

Син здивувався батьковим словам та пропонованому випробуванню, але любив батька і вірив його мудрості. Зібрав він торбу й пішов до свого найкращого друга. Звернувся він до друга із проханням:

— Друже, допоможи: не зосталося ні худоби, ні добра жодного. Хоч трохи допоможи, бо погорів я.

Друг засміявся на те і побажав удачі деінде, адже зараз нема у нього можливостей допомагати. Другий приятель був непривітним, ще й за ворота вигнав. Пішов син до третього свого приятеля, а той і зовсім спустив на нього псів. Засмучений таким пішов син до батька. Визнав, що батькова мудрість розставила все по полицях. Дійсно справжніх друзів він не мав.

— Батьку, правду ви казали: то лише при гостині вони мені друзі. Мабуть, нема ніякої дружби, варто лише на себе сподіватися.

Батько всміхнувся до свого любого сина, й казав йому наступне:

— Не спіши брати зневіру до свого молодого серця. Йди до мого друга у сусіднє село.

Повісив хлопець на плече торбину і пішов до татового друга. Постукав як годиться, і з порогу каже:

— У нас сталася біда — тато геть заслабли. До того ще й горе — обійстя згоріло. Споможіть нас чимось. 

Що тут почалося. Всі в хаті сполохалися, в хату завели хлопця, добре нагодували, в торбу добра всілякого назбирали, і на дорогу татів друг казав:

— Не забувай сюди дороги! Мій дім — твій дім. Ми тебе завше чекаємо. 

Повернувся син до батька, із захватом розповів все, що з ним було, і як його зустріли.

Старий батько сказав сину:

— Маю втіху, що ти запізнав, що то таке — справжня дружба. Ти побачив і маєш тепер цей урок життя. Найдужче я б хотів, аби ти мав собі такого друга. Іноді справжню дружбу потрібно шукати все життя.

Отаке було тоді у поліському селі. Було, але не загуло. Відгомін до вас прийшов. Цінуйте справжніх своїх друзів, коли маєте поруч, а як ні — пошук такої дружби вартий часу!