Легенда про Бахмутку

Я виросла на Донеччині. Це наш край із багатьма традиціями. Якісь ми втратили, а якісь, на щастя, вберегли і будемо берегти. У нашім корінні збережене те, які ми є і чому. Так мені дід казав, а він чув від своїх дідів. Ще дід мій казав, що я — нащадиця Дикого поля, що походимо ми з слобідського козацтва, а в крові у нас течуть сльози Бахмутки. І коли я його питала, хто то така, він розповідав мені цю історію. Він розказував її тисячі разів, а я вам переповім.

Було то давно-давно, ще до того, як вольне козацтво свої землі у кермування взяло. Було то ще, як Батько Великий Луг молодаво-зеленим був. У ті чарівні часи в одному чудовому краї жили дивовижні люди: сильні та неймовірно міцні. А красиві такі, що сонце на них заглядалося. Серед них жила пишної вроди дівчина, яку кликали всі Бахмуткою. Що то за дівчина була — мов сон у літній полудень! Очі її блакитні- блакитні, мов небо в ясний, погожий день. А коси важкі та золотаві, як хлібна пшениця.

І як годиться в чарівні часи, покохав її юнак. Таких, як він, пишуть на картинах і в піснях оспівують. Високий, чорноокий, з русявим хвилястим волоссям. Він мав серце чисте та добре. Він був хоробрим та статним. Усі навколо в тім краю раділи цій парі та щирим почуття Донця і Бахмутки.

Поголос про фантастичну красу дівчини пішов далеко за межі краю, про неї взнали вороги. Прийшли вони в цей чудовий край із наміром захопити красуню в полон, хотіли спотворити сей край. Кого тільки не приносило: і хазари сунули, і татари намагалися, і скіфи тисли, але найбільше набігало туди калмицької орди…

Топтали вони нашу землю багату своїми кіньми, ятрили людей щирих. Проте не виходило здобути їм перемоги. Відважний Донець відчайдушно боровся за свою прекрасну наречену. Не могли недруги таку силу збороти. Змовилися супостати хитрістю хлопця зі світу звести. Заманили вони у непрохідні хащі Донця брехнею про те, що захопили Бахмутку. Заради порятунку коханої відчайдушний хоробрий герой пішов на ризик… Вороги наслали смерть юнаку в тому глухому місці.

Як взнала Бахмутка про втрату свою — гірко плакала. Такі ті сльози сіллю пекучі були. Так їх було багато! Річка утворилася з тих сліз. А вода в ній — солона-солона. Згодом назвали люди ту ріку Бахмуткою. Сіль з тих сліз навіть у землі глибоко сховалася — покладами стала.

Горе та сльози Бахмутки перемежовувалися люттю страшною. Звернулася вона до богів щиро: просила молитвою сердешна про справедливу кару. Боги не лишилися осторонь кохання щирих людей. Покарали вони ворогів: перетворили їх на непорушних кам’яних баб. Кам’яні баби назавше залишилися в степу вартовими стояти та нагадувати іншим про прикрість зазіхання на чуже.

Хлопець Донець і після загибелі залишився корисним людям свого краю. Його чорні очі стали вуглинками, що дарують нам тепло юнакового серця. Люди у пам’ять про юнака нарекли на його честь одну з річок Донцем. Згодом додали Сіверський.

Вірна Бахмутка не змогла жити без свого коханого — зупинилося серце красуні від невимовної туги за втратою. Її пшеничні коси проросли із землі щедрим колоссям. От звідки в нашім краї стільки багатств — усе від красивих, щедрих душею Донця і Бахмутки.

Минули часи, і згодом слобідські козаки відкрили соляні промисли тут і сіль-бахмутку добували. Передавали знання нащадкам своїм… Але це вже інша історія.

Пам’ять про походження  тієї пекучої та щирої солі із  сліз живе дотепер у назві міста, річки та солі. Бережуть пам’ять і про героя Донця. Та й про інших героїв цього чудового краю, де жили дивовижні та відчайдушні люди.