Легенда про козака кобзаря

Є в Причорномор’ї така оповідка, мало хто її вже пам’ятає. Було таке, що помер старий кобзар — це такий співець та  музикант, який на кобзі грає й історії переповідає. Полетіла його душа як годиться на небо до хмар. Враз зупинилася перед ворітьми небесними, і далі має рішення бути: куди тій душі дітися. Який подальший її шлях.

Аж тут з одного боку біля дороги небесної Ангели Пречисті з’явилися. По інший же бік дороги Сили Нечисті руки потирають. Чорти радіють, казяться з передчуттями. Один з них, особливо нахабний і кудлатий, до Хранителя Воріт Небесних звертається з аргументами такими:

— У пекло цей кобзар має потрапити. Місце його там. Як був він молодим і сильним, козаком був затятим. Він тоді чимало люду порубав, ріки крові й сліз за ним стеляться. Наш він, наш!!! Правда з нашого боку.

Забриніла на це серед хмар янгольська музика, крилами янголи зашурхотіли.

— Не так було. Воював він, але то геройська війна з його боку була. — взяв слово Головний Янгол. — Він ніколи на невинну людину руки не підносив. Бував цей козак тільки у чеснім бою: захищав він землю свою рідну від напасти. Захищав він людей, на яких підступно нападали. Це бої честі і справедливості. Душа його нашою має бути, у Сад Небесний піти.

Чорти не поступалися, сумніви сіяли, як вони те віртуозно вміють і люблять.

— Ні, кажу я! До пекла, до пекла. Чи ж однозначні ці його діяння? Він не був аж ніяк завше м’якою та доброю людиною.

Не полишали відчайдушно відстоювати душу воїна та кобзаря янголи:

— Та не бува так, що людина завжди добра, що її хоч до рани прикладай. Особливо у час, коли в боях побратимів втрачає, особливо коли мусить гартуватися і відбиватися. Але ж ніколи ця душа зневірою не визначалася, завжди мала в собі світло. Завжди в ній добре переважало.

Чорти та нечисть не були б собою, якби не зачепилися за неоднозначності. У відповідь не вгавали:

— А давайте зміряємо. От візьмемо світло, що рухало козаком, і побачимо, чи витримає ся душа випробування.

Як тільки сказав те Головний Чорт, одразу ж наслав нещадного Вовка — смертоносного хижака, що завше голодний. Живодер силувався упіймати та ковтнути світло душі кобзаревої. У відповідь на те Головний Янгол наслав Вершника, що затулив вогонь душі й бив по Вовкові без промаху. Попри такий удар чортяки не вгавали. Наслали гадюку степову, що коня вкусила отруйно під Вершником. Похитнувся вогонь, майже впіймала його гадюка. Але й Головний Янгол мав ще чим посилювати душу — справді душа справ хороших зробила. Наслав Янгол птаха. Яструб пазурами в гадюку вчепився і враз її ковтнув.

Пекло програвати не любить, і тому підняло з дна свого мор пташиний, кинуло ним у Яструба благородного. Мор птаха почав точити на льоту. Янголи об’єднали і розпалили світло вогню душі. Покликали все найсвітліше, все життя, що душа та пам’ятала. Увесь всесвіт живий і всеоб’ємний, що в собі містила, прийшов той вогонь огорнути.

Пекло теж зібрало всі свої сили. Прикликало знищувальний вогонь, що палить на своєму шляху все живе і гасить світло душ. Майже згасив той пекельний вогонь світло кобзаревої душі. Потьмяніла значно душа.

У ту мить на подив і нечистим, і янголам світлим озвалася козацька душа:

— Маю в собі надію і віру, що завше мене вела і бриніла. Це невмируща сила у світі!

Відступив тоді пекельний вогонь. Янголи зраділи, що до них душа потрапить, як їй і судилося за всіх порятованих. Ще більше здивував кобзар усіх присутніх:

— Душа козацька вільна! За життя ні під ким не був, і зараз нікому не належатиму! Безсмертна душа моя в кобзі, і я оживатиму щораз, коли хтось заграє на її струнах!

Як мовив це кобзар, то й душа його відлетіла на волю; вільно на свободі літала і літатиме в усі часи. Можна її і зараз почути, коли хто на кобзі заграє.