Легенда про річку Удай

Вам, певно, інтересно, чого це осьо в нашому Удаї, у річечці, що протікає крізь наше красивенноє полтавське село Велика Круча, так багато підводних ям? А я вам зараз набалакаю, чого це!

То було дуже давно, вже може нікого з тих, хто там був свідком, і нема. Але люди пам’ятають. Жив собі на світі дуже гарний хлопець Микита. Мав той хлопець один тільки клопіт: не міг собі знайти ніяк наречену. Всі йому були якісь не такі. В однеї коси надто довгі, до іншої щось серце зовсім не лежить, а інша очі має зачорні. Там та ніби і ладна вся, але гуляти любе занадто. Не міг собі Микита до стану знайти когось.

То ще час був такий, що в нас ше отойво в річечці Удай русалки водилися. Було таке, що заведуть свої хороводи на Івана Купала, і люди до берега підходить боялися. Ох, звели вони багацько красивих хлопчиків. Натурально відьми ж, і приворожить могли. Хоча їм цього робить майже не траплялося. Розумієте, русалки — то є надзвичайно гарні створіння. Дарма, що з риб’ячим хвостом.

І от що трапилося. Пішов той Микита якось вночі берегом, вертав зі святкування Івана Купала. Йде, і в сяйві місяця бачить прекрасну картину: танцюють на березі річки у хороводах за руки русалки. Зелені їхні коси розлітаються на всі боки, і тільки тіні відбиваються на повні. Диво яке: трава під ними не гнеться, такі легкі їхні кроки.

Микита там і завмер, лишень оце спостерігав. Аж раптом русалки побачили хлопця. Той, звісно, добряче налякався. Аж ось вони його поманили, і юнак, забувши всі перестороги мудрих, повільно пішов до нечисті тої. Микита гадав, що русалки його залоскочуть, але примарні дівчата запросили танцювати з ними хороводи. Він не шутєйно цілісіньку ніч до світанку з русалками розвагу мав: пісень співав, хороводи водив. Запам’яталася хлопцю одна осьо русалка — найсумніша, яка не промовила ані словечка жодного.

Отямився Микита аж на неділю зранку. Озирнувся навколо і до себе балака:

— Ох! Щось отаке як присниться у день, коли по землі чорти гуляють! Тьфу на його.

Встав поволі, обтрусивсь і сповідатись до церкви пішов. Правда, скільки часу вже минуло, а серце хлопця було якесь неспокійне. Цілий год юнак мучився отою напастю. Матір його вже почала хвилюваться за нього, повела до одної жінки знаючої — знахарки. Та жінка знаюча одразу розпізнала Микитину особливу слабкість. Сказала йому та матері, що таке не полікує жоден лікар, дарма намагатися його зцілити. Заслаб він на таке, що пропав хлоп — не відпустить вже його та вона. А головніше те, що він, скоріш за все, не бажатиме.

Бідна мати ніяк не могла порозуміти сказане. Микита ж одразу зметикував, що то і до чого. Зачув він теє дєло і захвилювався. Юнак до кінця не відав, що то за хвороба, але кілька здогадів мав.  

Через рік, на Івана Купала, хлопець знову затримавсь на святкуванні. І мав він вагання, чи піти іншою дорогою, але ж ні, обрав ту ж. На цей раз Микита взяв із собою полину гілочку. Вважалося, що вона дієвою проти злої сили є і відганяє зле.  

Певно, доля вирішила познущаться над юнаком. Пішов він собі повз те місце і вчув дивний спів. Здавалось йому, до самого серця йде той спів і обіймає єго. Не пішов — побіг звідти. Аж чує, голос дивний до нього балака:

— Не біжи, зупинися, зупинись! Я тебе не скривджу. Рік назад тебе помітила, і з тих пір не йдеш мені з думок.

Микита, шо його робить, пішов на отой голос. Побачив він русалку, яка минулого року так його зачарувала. Сиділа собі на великому камені примарна дівчина і довгі коси свої розчісувала.

Микита добре пам’ятав від людей про русалок: близько підходити не можна, адже залоскочуть і затягнуть на глибину. Пам’ятав, що коли русалка чеше волосся, то, наблизившись, можеш одразу мертвим впасти. Але страху від цього хлопець не відчував чомусь. Ані тіні того страху не було. Минулого разу русалка не чіпала його. Серце підказувало, що й цього разу вона не чіпатиме. 

І чим ближче він підходив, тим більше відчував, як те його серце ледь не вискакує з грудей. Так стукотить. Усвідомив він, що це почуття в ньому говорять, що направду чекав він цеї зустрічі невпинно.

— Ти не такий, як усі. Не боїшся. Серце добре маєш, пам’ятаю. Сподіваюся на те, що ти мені допоможеш. Адже ти мене знати повинен.

Микита їй відказав:

— Мені здається, знаю… Чи ти не та будеш дівчина, що зникла у воді?

Русалка гірко всміхнулась йому.

— Так, то я. Не просто зникла. Вкрав мене Водяник для того, щоб одружитися зі мною. Дуже ото я йому приглянулася… Порятуватися від цеї напасті можливо тільки за чиєїсь допомоги. За допомоги людини серцем чистої, що повне щирих почуттів. 

Подивилася русалка Микиті прямо в очі. І так пронизало його від гіркоти тієї. Пам’ятав він дівчину з сусіднього села. Була вона весела та завше всміхнена. Коли ж русалкою зробилася, то врода її ніде не ділася, але журбина в очах тінню лягла. Так йому замлоїло, що знав він — мусить щось зробити. Спитав її жваво:

— А як тебе можна порятувати, що для того зробити треба? Навчи мене!

Микитине серце стукотіло дужче й дужче. Він дивився на русалку безстрашно та закохано. Вона ж йому тихо у відповідь пересторожила:

— Не буде це легко. Ти повинен будеш спуститися до Водяника в його царство. Я тобі все допоможу та все розкажу, як там воно працює, але йти маєш сам. Ти маєш бути пильним із ним. Він сильний та підступний! У його царстві діють інші закони — будь готовий до всього. Тільки так ти зможеш його перемогти.

Достобіса жахало Микиту йти до могутнього Водяника, але вело його серце. Дівчина-русалка навчила його всім хитрощам. Опинився Микита під водою і таке диво бачив наперво. Підводне царство дуже гарне і багате. Аж поки він там роззиравсь  навкруги, річковий володар вже побачив хлопця і враз проревів на всі володіння:

— Чого прийшов, живий чоловіче?

Микита мовчав, ніби нічого не сталося, ніби не чув Водяника. Дивився собі навкруги впевнено, безтрепетно. Водяник питав тричі, аж воду навколо збурлив. Вода почала тиснути на Микиту, тягло його добряче на дно. Хлопець затявся і мовчав.

  Аж поки не промовив Водяник вже спокійно:

— Бачу, добре ти обізнаній в оцій справі, раз не відповідаєш. Добре навчила тебе русалка білолиця, адже по неї ти прийшов. Та так не буде!!! Не отримаєш ти цю дівчину просто так. Будеш зі мною силою мірятися. Як переможеш, то забирай свою русалку, і перекинеться вона на людину живу. А як ні, то  будеш тут довіку заручником моїм. Житимеш під водою! Ось тобі моє слово!

Ви б знали, якою тяжкою була боротьба! Водяник метав водяними стовпами в хлопця. Микиту зносило так, що аж легені стискалися. Він почав задихатися. Водяник продовжував далі збурлювати води річки. Він змушував дрижати всю річку, стукаючи раз по раз важким тризубом у дно річки. Так сильно він те робив, що аж утворилися у дні великі та широкі ями. Попри все Микита мовчав і пощади не просив. У руки нічого кинутого Водяником не брав, як навчила його дівчина. Від скаламученої води їло йому очі, від тиску води пекло груди. Підводний цар від тої боротьби змучувався сильно. Не міг він почуттів щирих побороти та поселити страх і прикрість у серці хлопа. Це страшно зводило Водяника.

Від чужого щастя і такого бажання боронити його міг Водяник і заслабнути передчасно. В кінці кінців звернувся він до Микити з мировою.  Микита злим не був — мовчки згодився закінчити протистояння.

Отако і сталося зараз, що на дні річки Удаї, яка на нашій чарівній Полтавщині собі біжить, по дну самі ями.

Микита після тої битви опинився на березі з дівчиною, колишньою потопельницею. Стримав Водяник свою обіцянку. Здоровий рум’янець палав її щоками, чорні очі сором’язливо в землю гледіли… Микита був щасливий дуже. Знайшов своє кохання і вже ніколи не відпускав. Тільки ходили оте по селу і віталися до мене: «Здрастє, бабо знахарко, до свідання, бабо знахарко». В нас у Великих Кручах отака оповідка додалася про ями від тризуба Водяника. Знай собі розказуємо і життя живем.