Овечий син

Було то давно-давно, коли земля біди не знала, злидні її обходили, народ співав і хліб сіяв, а звірі говорили та й мріяти вміли.

В одного чабана була велика отара овець, і він з тею отарою де тільки не бував: і степи, і береги бачили. Серед його отари була вівця одна дивна: зажурена, завше втекти прагла. Чабан мав з нею страшної мороки і раз махнув на неї рукою.

Вівця втекла собі і раз забрела в густий прилісок. Не водилося там жодної душі. Глянула овечка в боки, обернулася навкруги — і перетворилася на дівчину, гарну, мов сонце навесні. Збудувала вона собі з гілок, глини й різнотрав’я курінь. Та берегла харчі і спочивала. Тихим було її життя, аж поки не вродився в неї щирої краси хлопчик. Була та дитина незвичайна — годинами росла. За три дні побіг, ще за три зумів до матері говорити. За кілька тижнів так зміцнів, що вже полювати зміг сам. Був Іван – овечий син, як нарекла його мати, кмітливим та сміливим, а швидким яким був! Був швидким таким, що зайця полював на бігу.

Раз ходив Іван на полювання подалі від приліску і зустрів

старезного діда. У діда того була при собі окована залізом булава, зацікавила вона Івана. Привітався Іван до діда ввічливо, на всі питання відповіді дав, запропонував води старенькому. За таку доброту і розважливе серце сказав старезний дід йому:

— Іване – овечий сину, мої дні вже злічені, візьми на користь собі й людям. Я вже скоро піду за вітрами, а ти людина така, що на користь людям тобі ця зброя буде.

Іван після цеї зустрічі вирішив, що пора йому світ міняти на краще і людям помагати своїми вміннями. Пішов світ за очі. Тричі змінила ніч день, як почув Іван — дивне коїться. Дерева не шелестять тихцем, а стогнуть. Все навколо поламане, а серед тих дерев велет верне ті дерева з кореневищами, як траву суху.

— Ей, ти нащо дерева нищиш? — гнівився на велета Іван. — У нас тут і так засухи панують.

— Іди собі далі, щоб і тебе не скрутив; видно, бракує тобі розуму, якщо смієш ти Вернидуба дратувати.

Іван – овечий син запропонував знайти правду і поборотися.

Заходилися до боротьби міцні хлопці. Заганяли один одного  в землю по черзі. Довго боролися, але Іван дужчим був — попросив Вернидуб мирової. Пообіцяв бути Івану – овечому сину добрим другом і побратимом вірним. Далі вже разом пішли.

День йшли, другий йшли, аж бачать — на березі велет ламає скелі і до води кидає. Вода збурюється, каламутиться при порогах.

Питає його Іван:

— Нащо ти таке дієш? Люди води напитися не можуть, від порогів рибалки не врятуються.

— Хто то мені, Вломикаменю, вказувати буде? Ходи силою зміряємося.

Іван пристав на пропозицію. Довго боролися за правду хлопці. Сильні обидва були, але овечий син сильніший. Дійшли мирової, і пообіцяв Вломикамінь теж бути вірним побратимом Івану. Пішли далі разом.  

Прийшли до золотого палацу. Навколо палацу пишний сад, а в самім палаці всі двері відчинені. Зайшли хлопці у палац, а там нікого нема. Вирішили засідку влаштувати, аби господаря застати. Домовилися по черзі чатувати: першим Вернидуб пішов, але зморив його сон міцний. Другим варту Вломикамінь тримав. І він не втримався від сну. Останнім чергувати пішов Іван. Ледь тримався овечий син, аби повіки від сну важкого не закрити. Сонце вже скотилося до обрію, різкий біль в серці вирвав його з дрімоти.

Побачив він, як до палацу влетіли красиві три птахи і перекинулися на молодих, красивих, вродливих фей. Крила юнки на ліжку лишили, а самі по господарству порали. 

Коли Іван побачив наймолодшу дівчину з карими очима та чорними косами, враз відчув пекуче почуття. Знав уже тоді, що ніколи не зможе відвернути від неї ані очей, ані серця. Наважився хлопець на відчайдушний крок — взяв їхні крила.

Закінчили феї свою роботу й помітили, що крил нема. Кинулися шукати — не знайшли. Зачали просити повернути крила:

— Хто взяв наші крила — поверніть; якщо це літній чоловік — батьком назвемо, жінка — матір’ю, а якщо дівчина — будеш нам сестрою. Якщо юнак, то візьмеш котрусь із нас дружиною.

Почув це Іван і тоді вийшов з-за ширми, де ховався. Наймолодша, побачивши його, теж відчула, як її серце до него розвернулося. Ніби сонце кімнатою зійшло — так їхнє почуття розквітло.

Іван розповів про своїх побратимів і спитав, чи не мають волі вони з ними побратися. Якщо ж не мають такої волі, то віддасть він крила. Феї дочекалися братів, сталося кохання і цей раз. Загуло у палаці нечуване у всім світі весілля, тиждень тривало. І життя таке ж веселе мали. Полювали побратими, сестри господу порали.

Все б так і було, якби чорне горе їх не зустріло. Раз вернулися брати з полювання, а дружини перелякані й брудні. Взнали брати, що до їхнеї оселі навідувався чарівник Змій і хотів поневолити жінок. Хотів їх своїм синам за дружин мати.  

Змовилися брати спинити великого Змія і по черзі вийшли вартувати. Перший раз лишився Вернидуб, але натовк його великий змій і під лаву загнав. Другий раз лишився Вломикамінь, і сталося з ним те саме, що і з побратимом. Лишився з оголеною шаблею Іван проти дверей. Коли Змій вихром влетів у оселю, Іван вже його чекав. Схопив тварюку і відтягнув його у сад. Добряче Іван лупцював нападника, аж поки Змій не перетворився на карлика з бородою довгою-довгою. Іван – овечий син засунув у щілину розколотого стовбура бороду і залишив там, поки не повернуться брати.

Поки вернулися побратими, поки пообідали, поки поговорили — часу минуло чимало. Вийшли в сад, а вже й сліду Змія не лишилося. Домовилися тоді побратими до війни готуватися: вернеться Змій.

Так і було. Засвіта загула земля, прийшло незліченне військо Змієве. Брати зустріли те військо із шаблями. Перед хмарою тею стояв у броні Змій і страшним голосом горланив:

— Овечий сину, кинь зброю по-доброму, віддай палац та жінок, бо все знищу. Попелище лишу.

— Гей, ти, чорний покруче! — відповідав Іван. — Втік, а тепер хочеш, щоб я перед тобою голови хилив? Не діждешся, поганцю! Шаблі вирішать нашу долю. Життя або смерть!

Боролися з військом цілий день. Зрозумів Змій, що прямий бій не виграє проти побратимів. Задумав прикре і засідку вночі влаштував. Вернидуба подолали на перший день, Вломикаменя подолали на другий. Іван тримався, але сили лишалося в него на денці. Ослаб овечий син, впустив булаву. Змій підлий поруч був і підхопив. Майже звів у могилу молодця.

Мати Івана те відчула враз. Завше материні очі за сином дивилися. Побігла вона рятувати його. Знайшла на полі, схилилася над ним і заплакала над тілом свого синочка:

— Сину мій любий, сину мій міцний, вернися у наш світ — ще твоя душа не завершила справ земних.

Впали материні сльози непрості на хлопця — і враз він очуняв.

— Мамо, я міцно так спав…

Відповіла вона йому:

— Ти, синку, вічним сном заснув, а я тебе збудила. Треба тепер твою родину вернути.

Потекли з очей Івана сльози за братами та родиною. Мати знайшла братів його, і сльозами відживила Вернидуба та Вломикаменя. Віддала їм силу життя.  

Брати порадилися й пішли по свою родину та материне добро. Поки йшли, то й бачили, скільки горя приніс Змій: спустошені села та землі, спиті ріки. Давали побратимам люди все, що мали, на підмогу. Подекуди останнє. То звичай сеї землі: всі хотіли знову мирно сіяти хліб, і військо має мати все задля такої мети. Давали юнакам зброї, жеребців буланих, харчі й торбу горіхів. Казали, що де горіх впаде, там дорогу віднайде Іван із братами до молочного озера. Там, казали люди, знайдуть брати величезного кнура, і якщо його зборють, то обидві подоби Змія щезнуть назавше.

Змучені брати довго йшли, зморилися аж біля озера. Коли прокинулися, побачили потвору страшну. Боролися разом три дні. Молочна трава попри озеро мала чудодійну силу. Вона долала в сон людей. Здолала і побратимів Іванових. Був і він на межі, але й потвору побратими добряче виснажили.

Звернувся кнур до орла в небі:

— Орле-соколе, наказую тобі, неси мені води пити!

— Орле-соколе, — Іван теж звернувся до птаха, –  високо летиш, бачиш правду людську, принеси мені води, аби став до бою, і будеш мати тиждень запасів!

Орлу лагідні слова Івана більше до душі припали, й запаси не зайвими були б. Приніс Івану води, скропив рани і пити дав. Отримав Іван сили і зборов кнура, не було більше у Змія сили на світі тим.

Забрав у хаті біля озера Іван сім’ю та побратимів і звернувся до слабого Змія:

— Нема тобі більше сили над людьми нашими і землями нашими. Силу ми твою здолали, орлиця із пташатами доїдають твого кнура. Ми підемо додому і будемо жити там славно. Дітей навчимо наших звичаїв і мови, й боронитися навчимо. Не потикайся до нас ані ти, ані сім’я твоє. Зникни у забутті.

І як сказав, так і було. Змій, підле створіння, востаннє спробував вдачі й підло у спину ножа кидав, але дружина Іванова те лихо відвернула. Зрозумів Іван, що не можна лишати зло непокараним — вернеться воно. Зробив те, що мусив. Історія Змія завершилася.

 Родина вернулася додому до Іванової матері. Місяці гуляли свято: мед тік, вино текло, а їжа яка була смачна. І я там була, і мене частували, дали мені коня. Ноги його з воску, хвіст із вичісків. Дали мені багато-багато гостинців. Коли я поверталася додому. Аж раптом сусідка Нюня Гургурош викинула на дорогу жар з пічки… Наступив мій кінь на жар, розтанули йому ноги, зайнявся хвіст, покотилися додолу всі мої гостинці, хлоп’ята їх розтягли. Так я нічого не змогла вам привезти, лиш цю казочку.