Перстень Песиголовця

Жив один бідний-бідний чоловік. Це був я. Усе життя проробив я біля гір землі у селі. Коли ж постарів, то вже мали на хліб заробляти мої сини, й пішли вони вівці пасти. Пасли брати на полонині тихо, аби зла не приваблювати. Кожного тижня  по черзі один з них ходив у село поповнювати харчі. І знаєте, коли історія сталася, мав у село йти Іван і вернутися на другий вечір. Але все сталося інакше.

Вже сходила друга ніч на полонину, і Микола збирав вівці вертатися додому. Івана досі не було. Микола дуже любив брата й переживав, чого той затримується. Чи якась біда йому трапилася? Пішов він дорогою з полонини й почав гукати брата. Міркував собі: може, той на дорогу вийти не може, загубився. Аж тут йому з лісу глухим голосом відповідало:

— Гуууууу! Я туй, іди сюди!!! Я туууууй!

Микола звернув увагу, що голос грубший, аніж голос його брата Івана. Він навіть зупинився від несподіванки, довго намагався вгледітися в ліс, аби побачити брата. Але голос наполегливо кликав і кликав, навіть підганяв. Покинув тоді Микола вагання, і побіг помагати братові у біді. А за ним у ліс подріботіли всі вівці. Вивів його той голос на галявину перед скелею, підійшов він до проходу між скелями. Аж враз чує вже той голос наглий і грубий за спиною:

— Я тя впіймав — тепер ти мій. Зі мною підеш.

Вся спина Миколі похолола, звуки ніби в лісі всі затихли, ноги зробилися м’які-м’які. Перед ним стояло двометрове здоровило із довжезними руками та ногами. Тіло ніби людське, але більше, аніж у порядного чоловіка, а голова — псяча з одним оком! Чув Микола раніше за песиголовців. Чув, що людей вони ловлять і ніко живим не виходить від них. Певно й Івана сей псячий покруч з’їв, а тепер його черга біду на долю брати. Опинився Микола у безвиході: тікати нема куди, лиш йти, куди Песиголовець наказав. А той відчинив у скелі вхід, штурхнув Миколу у свою печеру. Вівці самі за Миколою пішли.

Показав Песиголовець Миколі на дровітню і каже:

— Подавай мені дрова май скоро: буду класти вогень, щоб спечи тя та й з’їсти.

Микола і не зойкав. Лиш озирнувся у печері, що до чого.  Що його робити в такій ситуації? Аж бачить, на дровітні велике міцне дрово зверху. Подав пастух кілька дрів, аби Песиголовець до ватри поратися присів. Тим часом взяв оту здорову дровеняку і з усієї сили, яку лиш мав, вдарив нелюда по голові. І так сильно він влупив, що аж око Песиголовцю викотилося. Безокий Песиголовець завив, як тисяча вовків, до Миколи:

— Ах ти ж тельбух овечий, я нічого не бачу, вуууууу, нич зовсім! Но тепер тобі зразу конець, я тя живим з’їм.

Песиголовець зачав махати своїми здоровезними руками, хапаючи повітря — то він намагався навпомацки зловити Миколу. Микола тим часом визирав по печері, як йому тікати: інших виходів нема, лишилися тільки двері, крізь які зайшов у печеру Песиголовця. Звір став біля виходу і продовжував намацувати в повітрі пастуха. Але втрапляли в його лаписька тільки вівці. Він ті вівці викидав на вулицю, аби не заважали. Часу лишалося Миколі на роздуми все менше. Побачив він старі шкури на лежанці Песиголовця: хутко накинув овчину на себе, міцно підперезався і став навколішки межи вівці. Ризикнув датися в руки Песиголовцю: нехай і його викине, як інших овечок.

Довго м’яв вовну незвичної вівці Песиголовець. Микола сімома потами стік, але врешті-решт викинув його Песиголовець з печери. Микола на галявині тихо почав вівці свої скликати та збирати, аби втекти якомога далі від місця сего проклятого. Без отари в селі його не привітають селяни, не вибачать такої втрати. І, звісно ж, Миколині заклики почув Песиголовець. Вийшов він зовні й змінив свій гнів на милість, каже до Миколи:

— Миколо, золотенький! Не зобижайся, вибач ня за сякий жарт: іди сюди, файно тебе в гості прийму, хочеш, перстень свій золотий дам!

Пастух завагався. Від страшної почвари нема що чекати хорошого. Треба б було тікати від звіра страшного, але ж ніколи він персня золотого не мав: а такі розкоші витягнуть  усю родину з бідування. Подумав він, що так чи інакше від сліпого Песиголовця втече. Тому й озвався:

— Чууєш! Кидай мені перстень на голос мій, ближче не підійду!

Песиголовець швидко кинув персня, а пастух вправно зловив і одразу на палець вдягнув. І тільки-но думав задоволений Микола звідти вшитися, аж перстень не своїм голосом заверещав до свого хазяїна:

— Я туй, я туй, хазяїне!

Від біди добра не буває! Як урвався бігти Песиголовець за Миколою, той тільки встигав вивертатися. І так добіг пастух до краю скелі, а далі нема було куди — урвище! Перстень Песиголовця кричав гучніше й гучніше. Микола силувався зняти його з пальця, але марна справа — той вп’явся намертво. Песиголовець вмить опинився поруч і вже простягав до Миколи свої здоровенні руки. Відчув син мій, що наламав дрів без вороття, і зробив те єдине, що підказало його щире серце: перехрестив перстень тричі й сказав за моєю наукою: 

— Схиляюся перед волею твоєю, Отче, прости мені гріхи мої, звільни мене від них, молю всім серцем!

І сталося диво — від слів щирої молитви перстень Песиголовця перетворився на гілочку із жуком, який і далі прикликав хазяїна. Гілка злетіла з тим жуком в урвище, а Микола встиг заховатися за виступ скелі. Жучок продовжував кричати:

— Я туй, хазяїне, я туй! Лови мене, імай!

Звісно, сліпий Песиголовець побіг за голосом і зірвався у прірву. Пропав там назавше. Врятувався цей раз Микола.

Іван тим часом вже до мене додому зійшов з полонини, розминувся із братом дорогами. Пішли ми Миколку разом шукати. І як зустрілися, ото щастя було! Звідтоді й жиємо щасливо: сини заробляють лиш своєю працею, не задивляються на легкі розкоші. Адже нич не дається задурно. І ніко з них більше в ніч на полонині не кричить, аби не привабити песиголовців. Я їхню вурду їм та бринзою закусую. Файна!