Сестра та її брати – ворони

Дуже давно на Покутті переповідали одну історію. Кажуть, жили та правили тут цісар із цісаркою, та мали вони дванадцять синів. Цісарка щоденно плакала і сумувала. Дуже жінка хотіла, аби в неї була дочка.  Одного разу до неї прилетіла Змія і каже:

— Якщо віддасиш мені своїх синів, то народиться в тебе дочка.

Цісарці жаль було синів, але вона все ж пристала на таку умову. Подумала собі, що як прийде час, то вигадає щось.

Минуло чимало часу до того, як мала цісарка народити дитину. Вже забула вона й думати про свої колишні обіцянки, аж за кілька днів прилетіла до її вікна Змія і каже:

— Відправ своїх синів на Високу гору, де я живу, інакше не буде життя нікому.

Поплакала жінка і розпрощалася з синами:

— Ідіть, мої чудові діти, на ту високу гору, і лягайте спати. Прокидайтеся рано, і як встанете — подивіться на наш палац. Якщо побачите у моїх покоях вікна, застелені білим простиралом, то вертайтеся додому, а як червоним, то йдіть у світ, бо ви продані Змії.

Сини були слухняні й пішли на ту гору. Не спалося їм, всю ніч гадали: що з цего вийде. Як вийшло сонце, то одразу хлопці побачили, що вікна їхньої матері завішані червоним полотном. Тоді старший брат сказав до всіх:

— Народилася в нас сестра. Треба йти відси якнайшвидше, поки не забрала нас Змія і ми не пропали.

Зібралися брати та пішли у світ. Ходили вони від села до села, від міста до міста. Перейшли ліси та поля, аж поки не дійшли до одного темного лісу, де була старенька покинута хатка. Вирішили в ній братики оселитися. Молодший брат залишався вдома і хазяйнував. Інші одинадцятеро ходили до лісу полювати. Перед тим, як піти на полювання, старший звернувся до своїх братів:

— Брати мої, ви маєте знати, що якщо прийде в цю хату дівчина — маємо знищити її, інакше пропадемо через неї.

Тим часом вдома, у замку, росла файна дівчина, сестра дванадцяти братів. Кмітлива була, все навколо помічала. Звісно, звернула увагу, що мати завше дуже сумна. Якось наважилася спитати, в чому справа. Цісарка не хотіла казати. Дівчинка ж від свого не відмовлялася. Помітила одного разу, що мама сама пере хлопчачі сорочки:

— Мамо, а звідки в нас так багато чоловічих сорочок? То, мабуть, не татові, різного розміру ж бо вони.

— Доню, моя мила, — відповіла їй мати, — мали ми дванадцять синів, а ти — дванадцять братів. Я водночас зробила велику дурницю і отримала велике щастя. Змія забрала твоїх братів за тебе одну.

Як почула це дівчинка, то почала гірко плакати. А коли заспокоїлася, то сказала матері про своє рішення:

— Мамо, я піду шукати братів і не вернуся додому, аж поки не знайду їх.

Цісарка зрозуміла, що дарма розповіла. Плакала, просила, не пускала, але нічого не допомагало.

Дівчинка пішла світом: питала в людей, шукала братів і не зупинялася надовго. Вона невтомно минала міста та села, не зупинялася перед непрохідними лісами. Дійшла вона до того самого лісу, натрапила до хатинки братів. Постукала і застала свого наймолодшого брата, який саме готував обід. Він побачив її та спитав:

— Як ти зайшла сюди? Адже це землі далекі, навіть птахи не долітають.

Дівчина сама дивувалася, чому вона така прихильна до хлопця, чому затишно їй у цій хаті і так хочеться одразу все розповісти хлопцю.

— Я ходжу світом і шукаю своїх братів, але не знаю ані де шукати, ані як виглядають вони.

— Скільки ти братів мала? — спитав він її.

— Так сталося, що маю я дванадцять братів, яких мама віддала Змії за мене одну, — відповідала вона. — Я мушу відшукати їх, познайомитися з ними.

Подивився він на неї уважно, зрозумів, що то сестра його. Гірко і щасливо було йому водночас, спитав він її:

— А що робитимеш із ними, як зустрінеш? Чи розумієш ти, що вони муситимуть позбавитися від тебе, інакше не стане їх?

Гірко всміхнулася дівчинка хлопцю:

— Маю на душі тугу непозбувну, тому нехай роблять, що повинні, хоч би побачитися раз.

Хлопець ще раз подивився на неї, стало йому щемко. Він дав їй їсти, вона попоїла. Тоді подумав він і сховав сестру. Коли ж увечір прийшли брати додому, то спитали:

— Що чув нового, як день минув?

— Ви світом ходите, — відказав їм наймолодший брат, — то ви все чуєте й видите, а я дома що можу чути?

Почекав хлопець, як повечеряють вони, та й звернувся до своїх братів:

— Маю для вас одну неймовірну новину, але маєте мені заприсягнути всім святим, що не чіпатимете нікого і зробите, як кажу.

Заприсягли брати, що послухають його, цікаво було їм, що то за новина. Повідомив молодший брат, що прийшла до них сестра. Показав він їм сестру, вона плакала і обіймала із щастя кожного. Спитали брати її, чи хоче додому вернутися, чи з ними лишитися. Дівчина надумала жити із братами. І повелося там у них, що брати на полювання, а сестра хазяйнувала.

І так би вони собі й жили, аж поки до Змії не прийшла звістка, що укупі живуть щасливі брати із сестрою. Долетіла до тієї хати Змія і посадила коло хати рожу, а та зацвіла на дванадцять квіточок.

Дівчина цілий день порала хазяйство: попрала, поприбирала, зварила вечерю, аж вийшла на подвір’я і побачила ті квіти. Вирішила зірвати ті квіти і покласти коло кожної тарілочки братам, аби було файно.

Вернулися брати додому на вечерю. Як лиш покуштували страву, враз перекинулися на воронів.

Брати вилетіли у вікно та полетіли. Дівчина лишилася у хаті сама. Сум оповив її. Страшно було їй там. Сховалася сестра на високому дубі, сиділа там і пряла. Одного разу їхав через той ліс пан, що там полював.

Побачив пан красиву дівчину на дубі і попросив її злізти. Вона ж бо мовчала і зробилася так, наче німа. Дівчина пообіцяла мовчати сім років і ні до кого не говорити, поки не знайде своїх братів.

Пан ще раз тоді до дівчини звернувся і попросив  її стати йому дружиною. Дівчина погодилася, і поїхали вони до нього додому. Вся родина накинулася на тего пана: нащо він із німою хтів женитися, може, вона ошукає його, а може, хвора. Проте глухий він був до таких дурниць, оженився з нею. Думав, що із часом мова їй вернеться, а як ні, то, може, й добре.

Минув час, пан поїхав у інші краї, а дівчина лишилася з його родичами. Була вона порядною невісткою, порала господу і все вміла файно. Проте родина не приросла до неї серцем і захотіла її звести із життя. Задумали вони невістку спалити, а сину лиш повідомити, що із хвороби померла. Як надумали, так і зробили. Прив’язали вони дівчину до стовпа та підпалили, аж прилетіли дванадцять воронів і зачали вони навколо вогню літати, вогонь крилами збивати. Стишили брати-ворони вогонь — і знову на хлопців перекинулися. Той вогонь і самопожертва зняли зле прокляття. Як побачила дівчина братів своїх,  розплакалася щаслива:

— Ох, брати мої дорогі! Я так довго на вас чекала.

Відв’язали брати свою сестру від стовпа, і пішли вони всі разом жити щасливо подалі від прикрих людей. Жили довго, лишили після себе неабиякий спадок: чимало добрих справ.