Слобожанка

У нас на Харківщині в селі розповідали одну історію. Чи то була казка, чи бувальщина, вже ніхто не знає. Моя бабуся завжди казала, що її бабуся стверджувала, мовляв, все так і було. Велике дерево росте поволі, тож всідайтеся зручніше, а там буде видно, де правда.

Було в тому селі два сусіди і пасли вони свою худобу поруч. Вийшло так, що дві кобили в той день поруч були, і одна привела лоша. Коли зійшли сутінки, прийшов час худобу гнати додому, прийшов перший сусід, глянув і забрав лоша із своєю кобилою. Про того чоловіка у селі казали так: бреше, як вилами по воді пише.

Другий сусід побачив сусіда із лошам від своєї кобили і каже йому:

—  А куди ти лоша від моєї кобили ведеш? Віддавай моє, бо пожаліюся пану судді.

Сусід, що вкрав лоша, наполягав на тому, що то його кобила привела. Сварилися, сварилися — аж курява пішла полем. Врешті пішли до пана судді: нехай він розсудить, чия правда.

Суддя вислухав обох чоловіків. Один гарно говорить, але ж ніби як його кобила не була тяжка. Інший — слова цідить, наче в нього гроші за те беруть, але каже, його кобила мала нести. Суддя задумався і придумав таке: хто відповіді на його питання дасть, той і забере лоша.

— Слухайте сюди, — каже суддя, — йдіть додому, прийдете завтра і скажете, хто на світі найжирніший, найпрудкіший і наймиліший.

Пішли сусіди. Один веселий, інший зажурений. Брехун собі як думав: скаже судді, що нема нічого жирнішого, ніж його суддівські кабани, прудкішого, ніж суддівські хорти, а милішого нема нічого за гроші. Це ж і дурень таке знає.

Малоговіркий чесний чоловік прийшов додому страшенно зажуреним. Дочка його одразу почала випитувати, що ж сталося. Він їй все розповів, а вона йому й каже:

— Тату, не тривожтеся, підете до судді і скажете, що жирніше понад усе — то мати-земля. Вона нас усіх корме й поє, а згодом нас усіх і поїдає. Найпрудкішою є думка. Скільки тих думок в одну хвилину подумати можна, нічого думку не дожене і не спине. Миліше над усе — сон. Хоч як добре та мило чоловікові було б щось, а все покидає заради сну.

На другий день вислухав суддя обидві відповіді. Одна йому лестила, але інша мудріша була. Тоді каже він тому чоловіку, що мудріші відповіді приніс:

— Як доведеш, що вмієш господарству лад дати і лоша зможеш втримувати, то віддам тобі його. Оно дадуть тобі дванадцять яєць у коробці, вирости з них курчат.

Пішов той чоловік додому чорний, як рілля. Туга його взяла, адже суддя дав коробку варених яєць. Як можна з цього курчат вивести? Він прийшов, розповів усе своїй дочці, а та тільки всміхнулася. Заходилася швидше пшоно варити. Склала пшоно в миску і каже татові:

— Тату, несіть оце судді, щоб посіяв це пшоно, нехай швидше проросте просо. І нехай вони його там потовчуть на пшоно, бо ж вже курчат годувати пора.  Скажіть так і не турбуйтеся!

Пішов батько до судді, переказав слова дочки. Суддя всміхнувся та й каже:

— А хто то тобі нарадив таке? Тільки правду кажи, бо ж взнаю. Ти говірким не був перший раз, не сам придумав.

Визнав чесний чоловік, що то його дочка така на вигадки прудка. Суддя пообіцяв віддати лоша, але за ним мала розумна дочка прийти:

— Нехай прийде ні піша, ні кінна. Ні йшла аби, не їхала. Ні гола має бути, але й не взута. Аби була ні з гостинцем, ні без.

Пішов батько розумної дівчини додому. Вже йому ані лоша не треба, нічого іншого. Страшно йому, що за тих вивертів суддівських забаганок може дочку втратити. Розказав він дочці все як було. Дівчина заспокоїла батька і наказала лиш подбати, аби лоша забрати, а вона все придумає як треба.

На ранок дівчина роздяглася і намотала на себе риболовну сітку. Тож хоч і була вона ніби як одягнена, але тіло було видно. Взяла вона собаку і ніби як верхи на ньому, а сама ногами йде: ні кінна, ні піша, ні йде, ні їде. За пазуху сховала кота. Коли зайшла на подвір’я і побачила суддю, то випустила кота перед суддівськими хортами. Звісно, хорти зірвалися кота ганяти, і вийшло так, що прийшла із гостинцем, але й без нього.

Розсміявся  з такої ситуації суддя.

— Розумна ти, все мудро зробила. Але от скажи, як я маю знати, чиє лоша: прийшли двоє і кажуть, що то їхні кобили привели. Один красно говорить, інший сухо. Хто каже правду, ніяк не вивідати.

Розумна дівчина відповіла:

—  Ви мудро думаєте, дійсно не взнати ніяк. Можна в життя поради спитати. Треба прив’язати лоша і відв’язати кобилок. Чия до лошати кинеться — та йому і мати. Мати своє дитя дбає.

Суддя дуже дивувався такій мудрості. Попросив він красиву й розумну дівчину піти за нього. Запропонував їй разом судити і жити. Дівчина подумала й відповіла:

— Нехай вибачить мені пан суддя, от ви б від повного до пустого пішли? Чи віддали б комусь те, що вам вже не належить?

Суддя швидко дав відповідь на таке просте питання:

— Ні, звісно, який сенс відмовлятися від того, що вже маєш? І нечесно вимагати чуже.

Вже за мить суддя осягнув, що мала на увазі мудра дівчина. Розпорядився віддати лоша дочці з батьком та ще й золота насипати за вкрадений час. Побажав щастя їхній сім’ї, що наповниться. Батько вже дорогою дочку спитав, що то суддя мав на увазі й чому так поводився. Розумна дівчина пояснила:

— Я сказала, що не хочу йти до того, в кого повно багатства, але розуму пустіше, ніж у мене в макітрі. Особливо віддавати свою любов, коли вона вже належить іншому.

Кажуть, що мудра дівчина вийшла заміж за не менш мудрого чоловіка. Іноді суддя до них за порадами звертався. Господарювали ті двоє собі відтоді добре. Нащадки в них такі самі народилися — мудрі. Проте то вже інша історія, про яку вам судити.