Було те давно-давно, у наших Карпатах за Свидовцем нараз. Ця історія про ті часи, коли жити було тєжко: було, і худобу забирали, було, хату з хазяйством усім. Підлітків, яким і вуса не пробилися, забирав цісар у військо, на двадцять років брали. Жили тоді опришки, так у нас захисників кликали. Хтось казав, що то повстанці проти панів польських та австрійських, а далі й чеських. Хтось казав на них розбійники. Хтось вважав опришків робін гудами лісів карпатських. То все було май потім, і то вже ви будете розбирати, хто вам герой, а хто історія.
Поки читайте казочку, що є десь вигадкою, а десь життєва оповідка.
Життя опришків було суцільною таємницею. З’являлися нізвідки і нараз ставали легендами серед людей. Так само й зникали в невідомість. Коли люди не знають, то вигадують. Про опришків ходили казки й перекази. Їх шукали одні, аби покарати, інші, аби доєднатися. А деко — просто подякувати. Сеся історія про одного опришка, якого знали тоді всі.
Був прийшов до нас один хлопчик молодинький, а потім вже всі казали на нього «герой». Він багато людей порятував, бо такої сили, як він, не мав ніко. Головне, що мав серце чисте, за яке його цінували люди. Як він таким ся зробив, слухайте далі.
В однім селі жив багатий ґазда і мав дочку. Так ся стало, що в дівчину цю закохався єден парубок. І вона його покохала. Він обіцяв їй довге життя разом та весілля, але вийшло так, що вженився на іншій. Зараз вже ніхто не знає до ладу, що там трапилося. Ци то батьки йому веліли, чи він був надто молодим та пустоголовим.
Та сяк в житті стало, що та файна ґаздова дівка мала на весну народити. За це дуже їй родичі дорікали: ти на криву дорогу недобру пішла, ти маєш дитя віддати. Такі раніше порядки були. Тоді жінка не вільна була свою долю вирішити. Мусив чинити, що родина каже. А дівчина була, як положено гірським дівчатам — гонорова. Вирішила, що сама своє життя буде тримати, і втекла в інше село жити.
Жили в тім селі дід та й баба. Не мали вони дітей. Дуже їм тєжко було цілий вік без дитини. Привела доля молоду жінку до цих людей. Дід з бабою сиділи на приспі коло веранди, грілися проти сонечка. Побачили вони, як вона йде, та й закликали її до себе. Дівчина привіталася до дідуся й бабки та й сіла коло них. Питається бабка:
— Звідки ти будеш, дівчино, та й чия ти?
Дівчина все їм розказала: і про своє кохання, і про своє горе. Баба з дідом одразу сказали, щоб вона до них пристала жити: хату мають, ґрунтик, щоб городину посадити на їжу, мають. Запропонували їй жити біля них. Нехай би помагала їм і принесла в цю хату радість. Так і сталося.
Минув час, народився в неї хлопчик. Старенькі сі тішили і на неї, і на нього. Радилися усі разом, яке ім’я йому покласти, аби щасливий був. То завше дуже важливе — яке в людини ім’я. Вона із ним долю отримує, так у нас старші казали. Так вони ся радили, радили. І дідо каже:
— Клади йому ім’я Телесик. Колись мій дід розказував, що в однім селі називався хлопець Телесик, і був він дуже сильний. Нікого не боявся він, аби й хто на него нападав. Навіть змія побив був, котрий худобу поїдав людям. Може, й наш Телесик буде такий сильний?
Так і зробили. Ріс Телесик як з води: швидко і здорово. Всі ним натішитися не могли ніяк. Так родиною і жили, аж поки бабці й дідикові не пора було йти у засвіти. Побивалася і плакала за ними молода жінка, але таке коло життя. Вони пішли, їх поховала.
Телесику тим часом вже чотирнадцятий рік минав. Був він здоровий як дзвін. Якраз цісарські жандарми мали прийти до села й забрати Телесика в цісарське військо. Вони тоді так замолоду брали, щоб люди зайвих питань не задавали, зло від добра не розрізняли. Мати його розгубилася від такої новини, а Телесик вже в тім віці мав сильну волю. Недарма помічний свої мамі був. Сказав він їй:
— Мамо, ви не плачте, я в опришки піду. То май справедливо буде. Буду межі наших людей жити і добре робити. Ви, мамо, сама не будете. Я буду навідувати вас, приноситиму гроші. Але буду жити по правді.
Мати банувала. Так у тім краю кажуть, коли людина сумує та серце плаче. Банувала-банувала, але сина свого знала. Якщо Телесик щось вирішив, то, може, й на краще. Пішов він у далекі гори шукати опришків. Довго горами блукав, довго шукав, але вмів те робити. Знайшов їхню колибу на одній високій горі. Опришки сиділи на землі, а посередині горіла ватра. Привітався хлопець до опришків та й попросився:
— Прийміть мене до себе, я такий, що маю серед вас бути.
Опришки дуже сі здивували, як такий малий хлоп розшукав їх серед гір. Погодилися вони прийняти до себе хлопця, але мав пройти випробування за їхніми порядками. Мусили впевнитися опришки, що Телесик готовий до різного, навіть до боротьби із цісарськими жандармами.
Телесик пристав на те, аби лиш взяли його до себе достойні мужі. Як зачув те старший опришок, то пішов до ватри і взяв звідти тліюче вугля. Попросив у Телесика долоню і казав тримати в руці той вуголь, аж доки не загасне.
Якщо рука йому не рухнеться і не впустить він тей вуголь — залишиться з ними. Так сі й стало. Похвалили опришки Телесика за витривалість і мужність, визнали собі побратимом.
Телесик із опришками чинив на добре людям, панів карав за жорстокість. Мати свою шанував, не забував і грошима помагав. Одного разу він вернувся від матері з тяжким серцем, що потребувало рішення. Зібралася тоді рада опришків навколо ватри, як було положено, і повідав Телесик свою історію та розкрив тяжкість серця.
До матері в хату прийшов його тато, просив, аби пробачили його та прийняли в дім. Розказав він, що його батьки колись наполягали, аби він женився на тій іншій дівчині. Серце ж його завше було до матері Телесика розвернуте.
Зараз, коли пішла у Божий сад його перша дружина через сухотний кашель, він міг прийти до своєго кохання і розказати все як є. Він розшукував її довго по селах та межи родичів. Від Телесика та його матері він милості не чекав, але пішов за серцем.
Це розказав Телесик і замовк, спитав тоді старший опришок:
— А яку ти би раду хотів сі отримати, побратиме наш?
Телесик, вагаючись, відповів:
– Мама Настя питала думки моєї щодо повернення батька назад до сім’ї. Мені не вистачає життєвої мудрості на се. Чи можу від вас отримати поради? Ви люди порядні, життя бачили. З одного боку, мама стільки прикрості отримала від життя через батька, а з іншого — порядки чужі на те вплинули, і прийшов просити прощення він.
Довго опришки раду тримали. Що тілько сі не казали: і покару казали призначити, і кось вбити навіть казав, а оден казав, що покарати, а далі прийняти. Аж поки старший опришок слова не взяв:
— Ми не дійдемо спільної згоди, то надзвичайно важке рішення. А головне — не нам його важити варто. Май правильне буде, аж ти своє серце почуєш і матір спитаєш, що їй потрібно. Ти від неї отримав і мудрість, і добрий розум з добрим серцем.
Посвітліло тоді обличчя Телесика. Вирішив він, що його серце каже пробачити. Пішов він до матері й просив її зробити, як їй по серцю буде. Мати Настя думала, думала і надумала, що пробачити їй буде по серцю. Відтак поєдналася родина, помирилися і між собою, і з батьками мама Телесика.
Стали у злагоді жити та спільне господарювання тримати. І Телесик став жити попри них, кажуть, далі поруч і оженився. Вже він застарший для цісаревого війська був. І побратими опришки напровсяк за ним приглядали. Може, й досі десь там жиють.
Так от май сильний і май молодий опришок раз був, а далі ніхто за нього більше нічого й не чув. Тільки ви тепер той секрет знаєте.
лейла
дуже гарна казка