Тхір – тхорище

Якщо ви ніколи не були у нас в Чорнобаївському районі, то можу вам трішки про наш край розказати. У нас там живуть люди роботящі й завзяті. Як оце кохве зранку випили, то й одразу побігли господарочку порати: корови виходжувати, молоко доїти, соломки стелити, яблучка збирати, воли, телята, поросята… Ну, ви то всьо знаєте. На хвермі таке воно життя завжди хароше. Але шоб розказати баєчку завжди часу маю. Оце у мене в сусідів таке було.

Жили собі дід і баба й було у них хазяйствечко — курочка ряба і співунець – золотий гребінець. Ось одного разу дід та баба встали, вмились, Богу помолились та й пішли своє хазяйствечко плекати.

Раз зранечка вийшов дід на ґанок. Бачить — іде півник, гірко ридає, лапками слізки витирає. Дід співунця і питає:

— Півнику, півнику, а чого ти плачеш?

— А як же мені не плакати, — відповідає півник, — коли вночі злий тхір-тхорище підкопався, вкрав нашу рябу курочку і десь собі подався.

Дід на таке, хазяйновитий чоловік, одразу рішення мав:

— Не попущу я, щоб наша курочка пропала. Печи, бабо, буханці, суши сухарці, й піду я свою курочку рятувати.

— Візьміть і мене, — проситься півник.

— Пішли.

Ідуть день, другий, коли бачать — на дорозі лежить жолудець та й питає:

— Діду, діду, а куди ти йдеш, співунця за собою ведеш?

Дід одказував жолудцю із завзяттям:

— Ми йдемо до тхора-тхорища, злого мужичища. Він у нас курочку крав, хочемо, щоб назад віддав.

— Візьміть і мене, — жолудець із ними попросився.

— Пішли.

Ідуть вони день, другий, третій, коли бачать: на дорозі лежить ломачка-поломачка.

— Діду, діду, а куди ти йдеш, співунця й жолудця за собою ведеш? — здалеку гукає ломачка.

Бадьоро дід їй відповідає:

— Ми йдемо до тхора-тхорища, злого мужичища, страшного звірища! Він у нас курочку вкрав, назад визволяти будемо.

— Візьміть і мене, — попросилася ломачка.

— Пішли.

Ідуть вони день, другий, третій, коли бачать: на дорозі лізе рак-неборак, запорізький козак, як ущипне, то буде знак. Побачив він їх та й питається:  

— Діду, діду, а куди ти йдеш, таку зграю за собою ведеш?

— Ми йдемо до тхора-тхорища, злого мужичища. Він у нас курочку крав, хочемо, щоб назад віддав.

— Візьміть і мене.

— Пішли.

Ідуть вони день, другий, третій. На третій день показалась копичка – не копичка, а хатка невеличка. Це й була тхорева хата. Всі підійшли до хати, постукали в двері й  грізно закричали:

— Гей ти, тхоре-тхорище, відкривай

Та нам курочку давай,

Бо прийшли такі люди,

Що біда тобі буде!

Їм у відповідь тиша, ніхто не озивається. Тоді вони всі закричали, напосіли на ті двері. Двері й повалилися. Півник перший у хату заскочив, дивиться по всіх закутках, не бачить курочки й одразу і плаче:

— Пропала ж моя курочка, пропала ж моя рябушка!

А курочка сидить на жердочці й каже:

— Не плач, півнику, не плач, братику. Злий тхір мене не покусав, а тільки хвостика надщипав.

Отаке з ворогами буває: хотів гам кусень, а не дається. Бо завелике на себе злий мужичище взяв — не справиться він з нашою хвацькою зграєю. Всі зраділи страшенно!

Коли це чують — щось «гуп-гуп-гуп». Це повернувся тхір. Всі підготувались: півник скочив на жердочку до курочки, дід заліз на піч, жолудь у піч, рак у діжку з водою, а ломачка-поломачка лягла під порогом.

Зайшов у хату тхір, потягнув носом і каже:

— Пахне моя печеня.

Одразу ж у піч поліз звір-звірище, злий мужичище. А там жолудь розігрівся — та як ударить тхора в лоба. Той мужичище як закричить:

— Ой-йой-йой-йой-йой!!!!!!

Тхір-тхорище, злий мужичище мерщій у діжку з водою скок — а там рак як ущипне його міцно та й боляче. Він ще дужче закричав та давай мерщій тікать! А під порогом лежала ломачка. Вона перечепила тхора й почала добряче духопелити. Дурню та прикрість із нападника вибивати. Друзі всі зібралися разом. Зав’язали тхора і закинули подалі в яму. А самі щасливі та веселі пішли додому.

Баба з радощів, що повернулась курочка, напекла млинців, наварила вареників. І я там був, мед-вино пив, по бороді текло, а в рот не попало. Бо так у нас у краю Чорнобаївським завше бувало.