Три зернятка

В одному селі був жив великий дідич. Так у нашому краї землевласників кличуть; у нас багато такого в степу, і говірку маємо відповідну — степову. Але не про те мова. Дідич той мав стільки лісів, полів, худоби, що навіть цар заздрив. А у того дідича служив бідний чоловік Максим. Слуга із сім’єю мали хатку з либонь одним вікном. А родину мав немаленьку, всіх накормить треба. І от настала весна — тре щось посіять, а в мішку ні зернини. Жінка Максимова сумує, плаче. Ну, робить було нічого, пішов Максим до дідича і пита його:

— Дай мені хоч трохи насіння засіяти, щоб мої діти не повмирали з голоду…

Дідич й договорить чоловікові не дав, не те, щоб до кінця дослухати: руками замахав на нього, накричав і вигнав з погрозами. Опустив слуга голову й пішов додому.

Сидять якось Максим із жінкою на призьбі, горюють, думають: що ж то його придумать? Аж коли оце бачать, що під їхньою стріхою зліпили гніздо ластівки. Пташечки вже висиджували потомство. Перегодом вивелися і малі пташата з тих яєчок. Та якось з утра явилась до пташечок зміюка, а діти побачили її і стали дуже громко кричать:

— Татку, татку до наших пташок лізе змій!

Максим  вибіг на двір, мерщій узяв ломаку і зайшовся ту зміюку з усіх сил лупити. Бив, бив, поки не вбив. Залишилось у живих тільки одне ластів’ятко з переламаною ножкою. Забрав Максим його до хати і дуже дуже уважно вихожував аж до холодів. А потім на волю відпустив.

На слєдующу весну прилетіло ластів’я до своєї хатки і постукало дзьобом у шибку. Всі його побачили, повибігали з хати і раділи йому. А ластів’я підлетіло до свого спасителя, положило йому в жменю три зернини і сказало:

— Одну зернину посій перед дверима, другу перед вікном, а третю коло колодязя.

Промовило оце і полетіло собі. Максим зробив, як казано було. Вже на другий день виросли на тих місцях три кабаки́. Здоровецькі такі! Закотив Максим у хату ті кабаки, і сказав жінці, щоб наварила кабакової каші. Та хотів собі йти далі господу порать, аж тут жінка розрізала перший кабак, і як охне! У тому першому кабаку повно різних наїдків: ковбаска, калачі, кваснина, і солодке, і гірке, вообще дуже багато їжі різної. Жінка на стіл тільки все повиклада, а в кабаку знову все появлялося. Диво чуднеє!

На такім ділі взялась вона хутчіш і розрізала другий кабак. А там отакої! Усіляка гарна одежа, і така, шо й панам не снилася. Кинулася вона ж до третього кабака, яка там чудасія жде? А у третьому кабаку було золота повно. Максим тоді до жінки й відказав:

— Як коли, а тепер ми не будем голодні й холодні, і кланятись дідичу не будем.

Так і зажили вони. Господу тримали, поля засівали і чесно працювали. Узнав дідич про багатство Максимове, ох і розізлився завидками. Прибіг до Максима і почав розпитувать, як і шо. Розказав йому Максим все, як було: як виходив пташку, як садив зерна, збирав врожай.

Дідич його вислухав і бігом побіг додому, зробив гніздо й почав підманювать птичок. І підманив. Вивелися пташенята, попідростали, а змія не лізе до них. І дідич з нетерплячки сам поліз у гніздо й побив птичок, а одне пташеня оставив.

І було таке, що на другий рік принесло пташеня йому три зернинки, посадив їх дідич. Виросли з тих зернин три великі кабаки. Позривав він їх і давай бистро різать.

Розрізав перший, а оттуда як вилетіла хмара сарани і як полетіла на поля до дідича. Все поїла, нічо не лишила. Дідич другий кабак розрізав, аж оттуда як вибухнув вогонь і попалив весь маєток. Третій кабак розрізать не встигли. Люди кажуть, що в ньому є кубло гадюк, які вилізуть тоді, коли дідич захоче оп’ять панувати.

А Максим із родиною ще довго жив, не журився. Виростив він гарних дітей: добрих до світу і щирих до праці. Вони ту науку дітям передали, а ті далі й далі. Так от і до вас дійшла ця отака казочка нашого дніпропетровського Подніпров’я. Бувайте здорові!