Весняний сон

 Одної весни на Сіверщині, коли вже з’являлися підсніжники і сонячних промінців ставало все більше і більше, а люди ставали веселішими і щасливішими, трапилася ця історія. Маргаритка, дівчина щира та добра, так само раділа весні. Любила вона увінчатися квітами і гуляти полями та берегами рік, лісами. Найбільше до душі дівчинці було спостерігати за звірятами, говорити з ними. Маргарита була знаною помічницею Матері Природи. Але не завше було так, потрапила Маргарита у помічниці з іншого світу.

Якось було таке, що днями йшов дощ і здіймався вітер. Темне небо, наче вночі, і курява із земель — це все, що можна було побачити. Дівчинка днями тільки те й робила, що розглядала у вікно краплі дощу. Вона сиділа на підвіконні похмура й сумна. У неї не було друзів, зовсім ніхто в цьому світі її не розумів. Батьків Маргарити давно не було поруч, росла вона сама по собі. Гарна дівчина, що мала блакитні яскраві очі та білу-білу шкіру, була схожа на тендітну квіточку. Можливо, тому колись батько і називав її Маргариткою. Коли дівчина бачила, що небо плаче, їй теж хотілося плакати з ним. Їй жаль було Природи, що ніяк не знайде балансу. Всім своїм серцем прагла вона допомогти Природі.

Сиділа так вона, сиділа, повіки її поволі стали важчими і закрилися. Заснула дівчина й поринула в чудовий сон. Навколо було світло та яскраво: зелень полів та синь неба вражала. Дівчина стояла посеред весняного лісу і чула безліч розмов та шепотіння. Вона вже було хотіла піти, аж тут до неї озвалася білочка:

— А куди це ти вже збираєшся? Ти не лишишся тут із нами?

Від здивування Маргарита ненадовго заклякла, але відповіла:

— Ще не поспішаю, але, здається, я заблукала і дороги додому не знайду, панночко білко.

— Дивно, дивно: дівчинка-весна може все, ти ж помічниця, так? То, значить, можеш все, — швидко відказала білка і втекла по своїм справам.

Маргарита ще більше здивувалася: білка говорить, її називають дівчиною-весною. Дива якісь. Проте щось вело Маргаритку. Йшла вона і з кожним кроком ставала все більш усміхненою. Вона йшла й кружляла серед квітів, радість сповнювала її серце. Раптом почула сердиті крики:

— Агов! Обережніше, розтанцювалися тут — затопчете ж. Ви дбати про нас повинні!

Маргарита нагнулася і побачила, що там мураха на неї сварилася. Познайомилися вони з мурахою, але раптом розбудив Маргариту неприємний звук. Поруч поралася жінка, яка доглядала Маргариту і яку кликала дівчинка названою матір’ю.

— Чуєте, а мені сон такий дивний наснився! — почала розповідати Маргарита.

— Всі сни дивні, — перервала її жінка, – йди роботи пороби і не плутайся мені перед очима. Нема чого дурниці свої носити тут.

День минув як завжди, погода була сірою, дівчині було однак ще сумніше, ніж до того. Маргарита лиш і чекала, аби скоріше заснути, а коли заснула, одразу повернулася в чарівне знайоме місце. Там вона швидко відшукала білку і спитала її:

— Панночко білко, а як то так, що ви говорите і я вас розумію? Що тут діється?

— Дивна ви, принцесо, ви ж бо помічниця Природи, дівчинка-весна. Наша принцеса, а ми всі — ваші друзі, — відказала їй білка.

Маргарита не могла повірити в таке, аж поки дівчину провели до її замку Добра. Там вона побачила, скільки справ чекає на неї. Чула вона будильник поруч і дзвінок, але тільки відсахувалася від того. Не хотіла повертатися у старий світ.

У цьому світі вона познайомилася з ведмедем Карпом, білкою Баланкою та мурахою Марусею. Її нові друзі розповіли, що вона має доглядати за гілочками та стебельками, торкатися і поправляти все, і тоді в цьому світі все буде квітнути.

— Ти обрана, — пояснювала білка Баланка. — Твоє добре, лагідне серце не залишило байдужим нашого короля на поміч Природі. Він вирішив зробити тебе нашою принцесою.

Маргарита залишилася у цьому світі, де в неї почалося нове життя. Тут вона завше була всміхнена,  вона завше знала, куди йти та що потрібно робити. Тут її серце було наповнене щастям, а буття мало сенс. Адже вона — дівчина-весна, яка несе всім пробудження, радість та життя.