Вік глечика

Найкраща мелодія для гончаря — звуки працюючого гончарного колеса. Уявіть, що ви  щойно в руках тримали шматочок простої глини, а ось тільки кліпнули оком — і він перетворився на гарне горнятко, яке когось зігріває напоєм. У цьому ховається магія людської праці. У моїм роду ходила оповідка про ту магію. Казали, що всюди, де людина приклала свого таланту, є така магія. У гончарстві ж є ще додаткова дещиця цієї магії. Я отримав її від батька, а той від свого батька, а той від свого. І повелося так у нас в роду з-за діда-прадіда. А ось як то було.

Жив колись дуже вправний гончар, кращого за нього майстра не було у всьому краї. Зліплені ним горщики, кухлі, полумиски, макітри розкуповували ще гарячими, мало не з самісінької гончарної печі. Майстер страшенно радів, що його працю так шанували. Правда, одна думка їла його спокій. Їло йому душу одне палюче бажання.

Якось пішов гончар по глину, сів над ямою глину вибирати. Сидів і замислився так, що нічого не помічав навколо, час від часу важко зітхаючи. Раптом перед ним з’явився згорблений сивобородий дідок та й питає:

— Чого це ти, чоловіче, зажурився?

Гончар одразу зрадів, що є з ким поділитися своїми думками та бажанням пристрасним.

— Я роблю гарний посуд, люди цінують — радо купують користуватися. Але ось що мене гризе: він легко б’ється…

— А хотів би, щоб він служив вічно? — спитав сивобородий дідок і загадково посміхнувся. В його очах світився бешкет.

Гончар без роздумів відказав:

— Це заповітне моє бажання. І нічого іншого мені не треба в житті.

На це сивобородий дідок всміхнувся ще загадковіше, трішки знизав плечима і таємничо відповів:

— Що ж, буде твій посуд служити людям без кінця-краю.

Як тільки проказав він ці слова, рукою обвів коло над гончарем у повітрі, у повітрі щось клацнуло. Чаклун раптом зник десь без сліду. Ніби розчинився.

Гончар здивувався, але роботи в нього було так багато, що й часу на роздуми не вистачало. Він повернувся додому і ще з більшим завзяттям узявся ліпити і творити. З ранку до смерку весело обертався його гончарний круг — і з’явилися вироби один кращий від іншого. Та не прості ті вироби були! Тепер можна було взяти будь-який полумисок чи глечик, щосили торохнути ним об землю, а він лишався без жодної тріщинки. Люди ще охочіше заходилися купувати в майстра його вироби.

Поволі минав час, і купців ставало дедалі менше. Адже тепер череп’яний посуд служив їм усе довге життя. А потім служив далі: переходив у спадок дітям і внукам.

Врешті-решт настав день, коли гончар не зміг продати жодного кухля чи горняти. Усі люди вдосталь набрали собі вічного посуду. Глянув він на тиху свою робочу кімнату, де мовчав гончарний круг, і побрів украй засмучений до глинища біля ями. Сів він там, над ямою, заплакав, і в журбі своїй звернувся кудись у тишу.

— Яка лиха година! 3 чого я тепер житиму, як триматиму сім’ю? Як житиму без улюбленої справи?

Аж тут щось клацнуло в повітрі — і з’явився поруч той самий дідок-чаклун.

— А що, — звернувся до гончаря чаклун, — зробив тебе щасливим твій вічний посуд?

Гончар тільки тяжко зітхнув і поділився своєю зажурою:

— Якби ж то, яке тут може бути щастя… Через вічність моїх виробів я позбувся шматка хліба. Ремесло моє стало нікому не потрібним. Благаю, вчини так, щоб усе, що ліпиться з глини, з часом розбивалося, щоб кожний гончарний виріб, як і все на світі, мав свій початок і свій кінець.

Пожалів чаклун гончаря і на цей раз знову зважив на його прохання. З глиняним посудом досить було необачно повестися, а то й просто від часу, став лускати і розсипатися на дрібні черепки. Гончар знову мав що робити і передавав своє ремесло далі. Так воно і до мене дійшло.

Часом люди самі не розуміють до кінця, чого вони хочуть. Прагнуть чогось необачно, а потім виправляють. Якщо вийде, звісно. Тільки праця містить ту магію, яка може перетворити щось одне на щось інше. Прекрасне.