Золота змійка

Калімера! Це було давно-давно, за тих часів, коли зайцями орали, а лисицями поле засівали, а якби такого не було, то і в казку не ввійшло б. У яскравому селі біля шумної річки Кальміус, неподалік теплого українського Азовського моря, жили собі приазовські греки. Ловили риби, дубили шкіри, пряли килимові доріжки та наповнювали щастям життя. На краю села притулилася маленька охайна хатинка. Жили там чоловік та жінка, а з ними малоліток — син Савва. Щодня ходив чоловік до лагідного синього моря ловити рибу. Мати пряла та пекла пиріг кубіте вдома, а Савва лишався з матір’ю. Але одного разу жінка побачила, що син занудився коло неї гратися, і запропонувала чоловіку взяти його з собою. І веселіше хлопцю буде, і чоловіку поміч, і навчання яке не яке справі сімейній. Чоловік поміркував, що є в тому правда, і пішли вони разом до ранкового теплого моря рибалити.

Йшли вони повз невеликий лиман. Батько, звісно, поспішав як це в дорослих завше буває — бо ж до справ пора. А дитині що треба? Аби весело було, правда? Отож Савва собі світ щасливо розглядав та й вигадував усіляке. То у хмарах якихось овечок та дивовижу побачить. То насвистує біжить. Так гамірно й весело дійшли вони до зруйнованої старої вежі. Поруч із нею все поросло довгим міцним очеретом. Савва хлопчиськом був веселим та майстровитим. Вигадав собі з обраної очеретинки сопілочку зробити. І вже за мить з неї непевно вигравав мелодію. З кожною новою спробою в Савви виходило все вправніше і вправніше. А батько тим часом вже дійшов до моря і почав готуватися випливати. Тоді озвався Саввка до батька:

— Татку, ти йди рибаль, а я тут біля вежі на сопілочці пограю!

Тато посміхнувся до щасливого сина, помахав йому та й пішов. Саввка ж присів поруч вежі на камінь грати. Його мелодія ставала все гарнішою та наче заповнювала простір навколо. Здавалося, усе живе тішилося в тій музиці. Аж тут з’явилася вона.

Маленька чарівна змійка із золотими мережками вздовж тендітного тільця. Вона танцювала, і в танці її золоті мережки утворювали чарівне золотаве коло, а сама вона сяяла. Савва грав все веселіше, а змійка танцювала все жвавіше. Аж поки раптово вона те свято не перервала і не втекла. Залишивши по собі золоту монетку!

Савва страшенно зрадів і одразу кинувся до батька, який вже тягнув риболовні сітки з рибою на берег. Вдома те диво вони вже показали й мамі. Тішилися і раділи разом такій вдачі, й вирішили, що добре б Савві туди ще піти пограти.

Щодня Савва навідував свою подружку змійку та звеселяв її своєю майстерною грою. Вона собі, знай, витанцьовувала, поки не втомлювалася, і лиш тоді хутко зникала у своїй вежі, справно залишаючи хлопчику золоті монетки. А Савва так само справно дякував за таку важливу допомогу його сім’ї.

Минув час, Савва дорослішав та перетворився на статного гарного юнака. Родина Савви збагатіла та й мала гарне обійстя,   худобу, вітряк. Все це потребувало утримання в порядку, а час сили батькам не додавав. Господарюванням тепер здебільшого займався Савва, і перерв на веселощі юнаку майже не випадало. Все рідше міг він сходити до вежі пограти, а враз стало так, що клопоти господарчі та обов’язки перед батьками поглинули всі його дні. Ось так і сталося, що від останніх відвідин минуло чимало часу.

Аж ось випала врешті нагода, і юнак взяв свою сопілочку і гайнув до Старої вежі. Почав Саввка грати, подружку свою викликати.

Грав та й награвав, а змійки все не було і не було. Савва не зупинявся, не полишав надії. Мелодія ставала все сумнішою, сумнішав з нею і Савва. А змійка так і не з’явилася.

Юнак не міг просто піти. Він відчував, що повинен перепросити за свою відсутність у маленької танцівниці. Подумав Савва, що щось завадило, можливо, змійці вийти, й вирішив розібрати підмурок, глянути, що там до чого. Хутко розібрав і вражено завмер від побаченого. За підмурком, на гірці золотих монеток спочила нерухомо змійка. Страшенно засмутився юнак. Так захотілося йому віддати останню свою ніжність подрузі. Він обійняв її тільце ніжно-ніжно й у своєму розпачі звернувся до неї:

— Е, маре, яка біда! Пробач, зміючко! Пробач, ріднесенька подруженько, що не приходив так довго. Я так радів тобі й твоїм тим танцям. Що мені робити без тебе?

Смуток та каяття оповили серце Савви, але хіба зарадиш тут сльозами. Надумав хлопець по честі зробити. Взяв змійку з собою додому. Приніс її під найстаріше дерево обійстя. Підготував ямку, вистелив листячком. Щоб ніколи не забувати своєї подруги, юнак вирішив поховати поруч як годиться. І так тримало його горе, що ніяк він попрощатися зі змійкою не міг. Обіймав її, пригортав, слова щирі промовляв:

— Дякую тобі, що ти була мені другом, що порятувала нашу родину. Пробач, що не віддав тобі належної шани, знай, любив наші веселі дні…

Аж коли його слова перервалися дивним голосним співом — ніби всі птахи світу зацвірінькали навколо. Сонце засяяло так яскраво, що аж засліпило юнака. Примружився він та відчув, як обвіяло його теплим вітром. А коли Савва відкрив очі, у нього на руках вже не змійка!!! Замість змійки на руках його дзвінко сміялася чорнокоса красуня. Личко її, як той сніг під зимовим сонцем — біле та осяйне; очі синяві, як ранкове Азовське море; а коси м’які та чорняві, наче коштовний шовк. Прихилилася вона до Савви як до рідного, й таке щастя від почутого осяяло парубка:

— Спасибі тобі, Саввко, за щире твоє серце, за ніжність, за любов таку чисту. Лиха відьма звела зі світу моїх батьків, а мене залишила стерегти золото у вежі та наділила подобою змійки. Тільки справжня відданість та щирі почуття могли звільнити мене. Я покохала тебе понад усе на світі. Потім, коли довго тебе не було, зневіра майже звела мене з цього світу. Ще б мить — і я відійшла назавше у вічність. Назіс —  дякую тобі!

Так почалася нова історія, де були кохання, діти, достаток, де була сім’я гуртом при роботі та гуртом у відпочинку. Життя Савви, його дружини, дітей та батьків було довгим і щасливим. Одне одному раділи і старі, й малі — а все тому, що цінували свій мирний світ. Саме тому тут завжди лунав дитячий сміх!

Звідки я то знаю? Я поруч була, абрикосове варення варила, бачила. Всі в нас у Сартані так живуть: злагоду множать, кубіте пригощаються! Каланіхта, добраніч вам!